Працювати й жити далі, попри пережите
Скажіть, хіба можна бути байдужому до воїна, який пройшов горнило війни? Чи можна пройти повз людини, яка віддала здоров’я, ледь не втративши найдорогоцінніше — життя, вижила, не зважаючи ні на що, й вийшла з того пекла. Людська байдужість, на жаль, таки проявляється і у нашому середовищі. Мені довелося нещодавно спостерігати у середмісті, як на палючому сонці стояв розгублено чоловік у пікселі на милицях, без ноги, на грудях проблискувала відзнака «Обов’язок виконано з честю». А кожен мчить по своїх справах. Доки розмовляла телефоном, люди продовжували снувати, та хоч би хто спинився і запитав: як ти воїне? Чи, може, потрібна тобі яка допомога?.. Із захисником розговорилися. Каже, стоїть довгенько. Розгубився, не зорієнтувався, як дістатися додому, у Тарасівку. Запропонувала водичку, допомогу.
А вже за декілька днів дізнаюся, що, все-таки світ не без добрих людей. Під особисту опіку ветерана, якому на той час вкрай потрібна була допомога в лікуванні, взяв начальник відділу з ветеранської політики виконавчого комітету Звенигородської міської ради та голова ветеранської спілки «Сила Звенигородщини» Олег Єременко. Василю, про якого і далі буде розповідь, звенигородські лікарі, а пізніше й обласні, допомогли, за підтримки Олега Єременка, і захисник пролікувавшись, благополучно повертається до мирного життя і говорить про найважливіше — працювати й жити далі, попри пережите.
А ще донедавна Василь Ярощук воював на Донбасі, захищаючи українську землю. Історія цього чоловіка, мужнього воїна, водночас простого і скромного, як і тисячі українців, —про героїзм і відвагу. Хоча Василь Ярощук героєм себе не вважає. Каже: «ми українці і маємо бути щасливими на своїй землі». Сам родом із Одещини, з простої сім’ї колгоспників. Батько працював комбайнером, мама поштаркою. Згодом родина, у якій зростало троє синів переїхала на Київщину у Нові Петрівці. Там наймолодший Василь закінчив школу та пішов у життя. Рано померла мама від раку, а через якийсь час пішов із життя і батько, якого розбив інсульт. Василь в основному працював на тяжких роботах та на будівництві. Заробляв і жив звичайним життям. А ж поки повномасштабне вторгнення росіян не розділило його долю на «до» і «після».
У квітні 2022 року добровольцем став до лав Збройних сил України, поповнивши спецпідрозділ 214-го окремого штурмового батальйону OPFOR. В цьому ж батальйоні спецпризначенців проходила його служба до поранення у 2024 році. Найстрашніше було, каже, при бойовому хрещенні, коли із 42 побратимами стояли проти навали кадирівців та бурятів.
—О, була страшна різня. Просто пекло. Розірвані тіла, розстріляні машини. Було багато втрат. Але підоспіли інші підрозділи і нам вдалося взяти в «кільце» ворога, який потім здався. «Зачистили» Бучу і Гостомель від військових рф.
За тиждень після нетривалого відпочинку опфорівців перенаправили на Донеччину.
— Пройшли бойове злагодження, і — в найгарячіший Бахмут. До важкого поранення я був весь час на Донбасі. Постійно під зливою обстрілів, щоденні штурми ворога, бойові виходи. Та особливо запам’яталось, як росіяни потруїли нас газом. Якраз був момент нашої висадки на евакуаційній точці. Впала поряд міна 120-ка. Й по землі почав стелитися газ. Його відчули лише тоді, як почали сльозитися очі, в горлі пече, відчуття ніби хлорки наїлися, почалася рвота і страшенна слабкість в ногах. Якби комбат прибув на хвилин 20 пізніше, то двадцяти двох хлопців не було вже в живих. Нас швидко тоді евакуювали і «відкапали» у Дніпрі, в госпіталі. І знову на передову.
17 січня 2024 року — Василь пережив останній свій бойовий вихід. Розповідає, як це було, помітно хвилюється, знову переживаючи ті події:
— Йшов зі своєю групою в обхід Кліщіївки, яка була на той момент вже окупована росіянами. Це було опівдні. Вочевидь нас запримітив ворожий дрон. Бо не встигли розташуватися, як по нас почали гатити з усього: і великого, і малого. Гради, танки, міномети. З тридцяти двох осіб за дві години обстрілу залишилося в живих троє. Я бачив як на нас йшов БТР, встиг його знешкодити з гранатомета, повертаю голову, а метрів за сорок від мене зліва стоїть кацап і цілиться в мене з такого ж гранатомета. Нас тоді ще залишилося четверо: я, мій помічник за прозивним «Дєд», ще один побратим і молодесенька медичка. Кричу: «лягай», встигаю штовхнути «Дєда» в окоп і в цей час постріл. Почув удар в ногу, осколки пошматували литку, кістку переламало під кутом 45 градусів, а ногу відірвало вище берця, В стані больового шоку я ще встиг по рації передати, що тяжкий трьохсотий. Ударною хвилею мене відкинуло і я вдарився об пеньок акації. Почав задихатися. І втратив свідомість. Вже потім побратими розповіли, як оця 19-річна дівчинка Аня, ризикнула, під обстрілом доповзла до мене і разом з помічником зняли бронежилет і вона побачивши симптоми правого пневмотораксу, все зробила, що треба, врятувавши мені життя, перемотала кінцівку. Сама ж цього дня бідна загинула, коли пізніше ще вивозили поранених. Вже потім мій комбат розповідав, що евакуйовували нас з поля бою дуже швидко, на ходу, під безперервними обстрілами. За долі секунди в те місце, де нас забирали, прилетів півтонний КАБ. Ця героїчна дівчина і мій командир «Вовк», який завжди був горою за своїх хлопців, був, бо теж загинув на цій клятій війні. Вони мої ангели охоронці, врятували мені життя. Мене доставили в стабілізаційний пункт в Часів Яр, а потім швидкою до Дніпра. Триста кілометрів летіли на повній швидкості. Двічі дорогою ставалась зупинка серця. І втретє, на в’їзді біля лікарні мене знов реанімували. Весь вечір і всю ніч мене оперували.
Василь Ярощук пережив 13 операцій у Дніпрі та Києві. Після реабілітації повернуся додому в Нові Петрівці, перші місяці доглядав брат Олександр з родиною, а згодом переїхав до сестри у Тарасівку. Ветеран систематично приймає знеболюючі, його мучать також фантомні болі. Постійні сильні препарати викликали звикання. І якби, каже, не Олегова допомога, то хтозна щоб і робив. Я дуже вдячний побратимам своєї частини за підтримку. А тут, у Звенигородці, Олегові Єременку, який возив мене по лікарях, і спілці «Сил а Звенигородщини», які підтримують і допомагають, чим можуть. Нас завжди командир повчав, що ми однієї крові, бути дружними, стояти один за одного, завжди прикрити спину побратиму і завжди пам’ятати загиблих. Мені ж казав: «Демон» (мій позивний) , ти безстрашний, лізеш в самісіньке пекло і виходиш сухим з води, тобто живим». Так, а я міг сам, без підтримки, як старший групи, піти на першу позицію за сорок метрів від позицій ворога вночі і перевірити хлопців дозору чи за провізією через лісосмугу, яка прострілюється ворогом. Чи як було під Кліщіївкою тримати вчотирьох чотири години навалу кацапів. —До цих пір вночі з ними воюю, кричу, стріляю, сняться хлопці поранені, вбиті, як на руках помирали побратими, спокійного сну нема, спогади спливають в голові і нападає смуток, тривога. А ще болить, а іноді й свербить нога, якої нема. З страхом і в холодному поті зриваюся. Я відчуваю, як на лівій нозі чухаються пальці. Чухаю на правій – і проходить. А вранці сяду подумаю, що зараз найважливіше — працювати й жити далі, попри пережите. І стає легше.
А ще часто думає, якби була змога повернутися до хлопців, хоч би чим та допомагав. Бо треба вистояти, обов’язково вистояти…
За матеріалами газети "Шевченків Край"
